/Files/images/5e3f37234171443e50448c297aba83e0.jpg

У ЧОМУ МУДРІСТЬ БАТЬКІВСЬКОЇ ЛЮБОВІ?

Чи доводилось вам, шановні батьки, замислюватись над тим, які ми всі різні — не тільки зовні, а й за своєю по­ведінкою, думками — взагалі за ставленням до життя? На­певне, в цьому є свій сенс: розмаїття збагачує враження, життєвий досвід, робить нас цікавими одне одному і від­криває перспективу вибору відповідно до своїх уподобань. Але навіть і в розмаїтті завжди можна знайти щось подіб­не, те спільне, що нас об'єднує. Ось про таку схожість і несхожість у ставленні батьків до своїх дітей ми й поведе­мо розмову. Розпочнемо з елемен­тарного — зі спостережен­ня. Його об'єктом оберемо мам, які гуляють зі своїми синами й доньками на ди­тячому майданчику. Кожна спостережлива людина мо­же швидко поділити їх на два типи: "Ти не забився? Тобі не боляче?" — розпач­ливо запитують перші, і "Нічого, до весілля зажи­ве", — оптимістично коментують другі, якщо дитина впа­ла з гірки, гойдалки, забилася, придавила пальчик то­що. І реакція дітей практично завжди відповідна: одні ма­лята починають голосно та невтішно плакати, навіть якщодо запитання вони мирилися зі своєю "травмою" і хороб­ро терпіли біль; інші "мужньо" піднімаються, тамуючи біль,повторюючи мамині слова та намагаючись не показати,що їм боляче, і навіть посміятися із себе і з того, що з ними сталося.

Що це? Підвищена чутливість до болю в одних і не сприйняття його іншими? Прояв терплячості чи нетерплячості, бажання знайти винного, уникнути труднощів, неприємностей буденного життя? А може щось інше?Щоб розібратися, поміркуймо над тим, що вже засвоїли ці дві групи малят. Перші зрозуміли таке: падати боляче,чим голосніше кричиш — тим більше співчуття викликаєш;завжди можна розраховувати на те, що тебе втішатимуть; можна вигідно використати становище потерпілого, зви­нуватити за свою невдачу когось або щось і завжди знайти собі підтримку в дорослих. Діти другої групи, які не зосе­реджуються на невдачах, не чекають щохвилини чиєїсь до­помоги, навчаються на власних помилках безпечної пове­дінки, у них гартується сила волі, виробляються самостійність і наполегливість у досягненні поставленої мети, ставлення до життя оптимістичне. Джерелом цього досвіду і намагань є батьківська (ма­теринська) позиція. Проблема в тому, що батьки першого типу кидаються на допомогу, виходячи, насамперед, із власної потреби завжди бути потрібними, вони люблять "загоювати рани" і не хочуть замислюватися про те, рано чи пізно їхнім чадам все одно обов'язково доведеть­ся зіткнутися в реальному житті з набагато більшими проблемами та труднощами, а поряд може нікого не бути.Незагартованій дитині загрожує велика небезпека злама­тися під тягарем сучасного життя.

Проте не завжди виправданою є і позиція другої групи батьків. Адже спрощене ставлення до дитячих проб­лем може призвести до виникнення великої дистанціїв стосунках. Дитина може втратити потребу у прихиль­ності до близьких людей, її поведінка стає неконтрольованою, необережною, що може бути небезпечним, при­звести до травмування. І хоч це крайнощі, їх треба передбачати у стосунках з дітьми.

Отже, погодьмося: входження малої дитини в само­стійне життя має бути доцільно організоване батька­ми без зайвої авторитарності, але й без надмірного потурання.

Чи можна казати про те, що одні батьки люблять своїх дітей більше, а інші — менше? Правильно, мабуть, було бсказати, що люблять вони по-різному. І в цю любов кожен вкладає своє розуміння щастя, гідного життя, свій власний життєвий досвід та нереалізовані мрії. Більше того, внутріш­ня потреба батьків мати й любити дитину, бажання вирости­ти її здоровою та щасливою часто перебуває у суперечності із зовнішніми об'єктивними причинами: незнанням та невмін­ням це робити, з несприятливими умовами реалізації цих прагнень та із нездатністю подолати стереотипне мис­лення про те, що виховання дитини — приватна спра­ва: моя, мовляв, дитина — як хочу, так і виховую.Цікаво, що батьки виховують своїх чад здебільшого так,як виховували у дитинстві їх самих. І не втомлюються при цьому дивуватися, що ефект часто виявляється протилеж­ним бажаному, тому, якого свого часу досягли їхні батьки. А причина в тому, що немає однакових батьків, як не­має однакових дітей. Кожна особистість неповторна йсамоцінна, і до кожної бажано шукати свій підхід. У питаннях виховання варто виходити саме з такого ро­зуміння інших та з інтересів дитини, які не слід обмежува­ти сьогоднішнім днем. Важливо бачити велику життєву пер­спективу, дбати про те, щоб дитина навчилася жити у гармонії з довкіллям.Отже, батьки повинні не тільки любити своїх дітей, а й давати їм право на свої помилки та самостійний вибір. Тур­бота про дітей зовсім не означає, що їх треба захищати відбудь-яких самостійних кроків. Безперечно, доки дітлахи малі, треба бути максимально уважними до них, щоб забезпечи­ти їх усім необхідним для життя. Адже кожна проблема, яка виникає в житті маленької дитини, — це, насамперед, проб­лема її батьків. І якщо не забезпечити дитині все потрібне для нормального самопочуття (тобто раціональне харчування, належні санітарно-гігієнічні умови, доціль­ний режим дня тощо), вона просто може не вижити.

Однак у міру того, як дитина росте, — починаючи десь із дев'яти місяців, з найперших її спроб вибору, батьки мають постійно й непомітно для малюка надавати йому пра­во самому долати труднощі, які постають перед ним. Відсамостійного подолання фізичних перешкод діти поступо­во і природно переходитимуть до самостійного, адекват­ного та доцільного прийняття рішень, Отже, любов батьків та їхнє ставлення до дитини, зрештою, визначають те, як останні справлятимуться з більшістю своїх проблем.

Батьківська любов має бути мудрою.

Кiлькiсть переглядiв: 1319

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.