У ЧОМУ МУДРІСТЬ БАТЬКІВСЬКОЇ ЛЮБОВІ?
Чи доводилось вам, шановні батьки, замислюватись над тим, які ми всі різні — не тільки зовні, а й за своєю поведінкою, думками — взагалі за ставленням до життя? Напевне, в цьому є свій сенс: розмаїття збагачує враження, життєвий досвід, робить нас цікавими одне одному і відкриває перспективу вибору відповідно до своїх уподобань. Але навіть і в розмаїтті завжди можна знайти щось подібне, те спільне, що нас об'єднує. Ось про таку схожість і несхожість у ставленні батьків до своїх дітей ми й поведемо розмову. Розпочнемо з елементарного — зі спостереження. Його об'єктом оберемо мам, які гуляють зі своїми синами й доньками на дитячому майданчику. Кожна спостережлива людина може швидко поділити їх на два типи: "Ти не забився? Тобі не боляче?" — розпачливо запитують перші, і "Нічого, до весілля заживе", — оптимістично коментують другі, якщо дитина впала з гірки, гойдалки, забилася, придавила пальчик тощо. І реакція дітей практично завжди відповідна: одні малята починають голосно та невтішно плакати, навіть якщодо запитання вони мирилися зі своєю "травмою" і хоробро терпіли біль; інші "мужньо" піднімаються, тамуючи біль,повторюючи мамині слова та намагаючись не показати,що їм боляче, і навіть посміятися із себе і з того, що з ними сталося.
Що це? Підвищена чутливість до болю в одних і не сприйняття його іншими? Прояв терплячості чи нетерплячості, бажання знайти винного, уникнути труднощів, неприємностей буденного життя? А може щось інше?Щоб розібратися, поміркуймо над тим, що вже засвоїли ці дві групи малят. Перші зрозуміли таке: падати боляче,чим голосніше кричиш — тим більше співчуття викликаєш;завжди можна розраховувати на те, що тебе втішатимуть; можна вигідно використати становище потерпілого, звинуватити за свою невдачу когось або щось і завжди знайти собі підтримку в дорослих. Діти другої групи, які не зосереджуються на невдачах, не чекають щохвилини чиєїсь допомоги, навчаються на власних помилках безпечної поведінки, у них гартується сила волі, виробляються самостійність і наполегливість у досягненні поставленої мети, ставлення до життя оптимістичне. Джерелом цього досвіду і намагань є батьківська (материнська) позиція. Проблема в тому, що батьки першого типу кидаються на допомогу, виходячи, насамперед, із власної потреби завжди бути потрібними, вони люблять "загоювати рани" і не хочуть замислюватися про те, рано чи пізно їхнім чадам все одно обов'язково доведеться зіткнутися в реальному житті з набагато більшими проблемами та труднощами, а поряд може нікого не бути.Незагартованій дитині загрожує велика небезпека зламатися під тягарем сучасного життя.
Проте не завжди виправданою є і позиція другої групи батьків. Адже спрощене ставлення до дитячих проблем може призвести до виникнення великої дистанціїв стосунках. Дитина може втратити потребу у прихильності до близьких людей, її поведінка стає неконтрольованою, необережною, що може бути небезпечним, призвести до травмування. І хоч це крайнощі, їх треба передбачати у стосунках з дітьми.
Отже, погодьмося: входження малої дитини в самостійне життя має бути доцільно організоване батьками без зайвої авторитарності, але й без надмірного потурання.
Чи можна казати про те, що одні батьки люблять своїх дітей більше, а інші — менше? Правильно, мабуть, було бсказати, що люблять вони по-різному. І в цю любов кожен вкладає своє розуміння щастя, гідного життя, свій власний життєвий досвід та нереалізовані мрії. Більше того, внутрішня потреба батьків мати й любити дитину, бажання виростити її здоровою та щасливою часто перебуває у суперечності із зовнішніми об'єктивними причинами: незнанням та невмінням це робити, з несприятливими умовами реалізації цих прагнень та із нездатністю подолати стереотипне мислення про те, що виховання дитини — приватна справа: моя, мовляв, дитина — як хочу, так і виховую.Цікаво, що батьки виховують своїх чад здебільшого так,як виховували у дитинстві їх самих. І не втомлюються при цьому дивуватися, що ефект часто виявляється протилежним бажаному, тому, якого свого часу досягли їхні батьки. А причина в тому, що немає однакових батьків, як немає однакових дітей. Кожна особистість неповторна йсамоцінна, і до кожної бажано шукати свій підхід. У питаннях виховання варто виходити саме з такого розуміння інших та з інтересів дитини, які не слід обмежувати сьогоднішнім днем. Важливо бачити велику життєву перспективу, дбати про те, щоб дитина навчилася жити у гармонії з довкіллям.Отже, батьки повинні не тільки любити своїх дітей, а й давати їм право на свої помилки та самостійний вибір. Турбота про дітей зовсім не означає, що їх треба захищати відбудь-яких самостійних кроків. Безперечно, доки дітлахи малі, треба бути максимально уважними до них, щоб забезпечити їх усім необхідним для життя. Адже кожна проблема, яка виникає в житті маленької дитини, — це, насамперед, проблема її батьків. І якщо не забезпечити дитині все потрібне для нормального самопочуття (тобто раціональне харчування, належні санітарно-гігієнічні умови, доцільний режим дня тощо), вона просто може не вижити.
Коментарi